Каталог статей

Рушники ви мої, рушники

І  на тім рушничкові — і  дитинство, й розлука,  і вірна любов...

 А.Малишко

Хай символ цей завжди буде в наших привітних оселе, як ознака великої любові і незрадливості, ніжної материнської пісні, яка кличе нас до рідного порогу.

Хліб-сіль на вишитому рушнику — одвічні людські символи. Прийняти рушник, поцілувати хліб — оз­начає духовну єдність, злагоду, глибоку пошану. Цей звичай пройшов через віки і став доброю традицією в наш час.

Зі сльозами на очах цілують рушник іноземні ту­ристи, для яких Україна — земля їхніх батьків та дідів. І як найдорожчий подарунок з України везуть руш­ник. Бо на ньому вишивають до болю знайомі рідні спомини — шум дібров, кетяги калини, довгі коси українських верб — все те, чого немає на чужині.

1-ша учениця.

Гостей годиться хлібом-сіллю зустрічати,

Привітним гожим словом вшанувати.

Прийміть же хліб на мальовничім рушникові.

Про цей рушник сьогодні й піде мова.

2-га учениця.

У нас сьогодні на уроці свято!

Милують око диво-рушники.

Дівочий спів лунатиме у класі,

Як добре, що є звичаї такі.

3-тя учениця.

Збиратись разом, співати, гуляти,

Про Україну-неньку розмовляти,

Дізнатись більше про традиції, обряди.

Навчитись вишивати — завжди ралі.

4-та учениця.

Не вистачить уроку нам, повірте,

Щоб розказати про майстерність і скарби.

Але сьогодні ми прийшли сюди,

Щоб розповісти вам про рушники.

Валера. Історія рушника дуже цікава. Традицій­но він служив оберегом. Ще за поганських часів його чіпляли на дерева, пускали на воду, клали на камін­ня й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминали родину.

З приходом християнства з рушниками провод­жали князів у похід, храмові рушники дарували церкві. Серед них були ті, що висіли на вівтарі — божники, настінні або охоронні.

З часом з'явилося багато обрядових рушників. Для немовляти на білому тлі вишивали колодочки, доро­ги, а ближче до кутків була замкнута лінія — щоб «не торкалося ніщо лихе». Самі кінці не обрублені, з торочками, бо життя тільки починалося.

1-ша учениця.

Висить цей рушник на стіні

В нашій тихій привітній оселі,

Тільки квіти на ньому чомусь

Вже поблідли й не дуже веселі.

А квіти поблідли, бо роки пройшли,

Вишивала його ще моя прабабуся,

І висить рушничок цей, як згадка жива,

Про маму моєї бабусі.

А що є ріднішого в світі від мами,

Дозвольте усіх запитати.

Тому що онуки і діти, і правнуки

Повинні про рід свій завжди пам'ятати.

2-га учениця:

- з рушниками приходили до породіллі вшанувати появу нової людини;

- зустрічали і проводжали дорогих гостей;

- справляли шлюбні обряди;

- проводжали в останню путь;

- прикрашали образи;

- накривали хліб на столі;

Крім обрядового значення рушники мали й чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для втирання обличчя і рук – утирач, посуду і стола – стирок, для прикрашення образів – покутник, для шлюбних церемоній – весільний, для похорон – поховальний, для пов’язування сватів – плечовий. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведені хати рушниками застиляли підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалася домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж. Відповідно до призначення  рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняють «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі», «буковинські».

Українська вишивка, рушники на перший погляд не мають ніякого значення в житті сучасної людини, але вони віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є живучим бальзамом, який сповнює нас споконвічною могутньою силою українського народу.      

Звучить пісня «Рідна мати моя».

Слово гостям

Учитель. Погляньте на рушники. Який колір пе­реважає на узорах?

Учениця. Найчастіше — чорний і червоний.

Учитель. На вашу думку, що означає чорний колір?

Учениця. Чорний колір — це сум. Він символізу­вав жіночу тугу за своїм коханим, за вірним охорон­цем.

Учитель. Як тут не згадати: Два кольори мої, два кольори. Червоний — то любов, а Чорний — то журба.

Звучить пісня «Два кольори мої, два кольори».

Учитель. Важко уявити собі українську хату без рушника. Довгими зимовими вечорами вишивали їх дівчата. Під вправними руками майстринь простий шматок домотканого полотна ставав витвором мис­тецтва. Без рушника ніде не обходилося, він завжди був під рукою. Тому назву свою дістав від слова «рука» — ручник, тобто рушник.

З давніх-давен у чарівну силу рушника вірили як у доброго чудодія, що вбереже від всякого лиха.

Спитаєте, звідки ж бо взятися такій силі? А сила рушника — у візерунках, вишитих на ньому.

Рушник можна читати, як читають книгу. Треба лише розумітися на орнаментах.

Згадаймо, що вам відомо про історію вишивки?

1-ша учениця. Мистецтво вишивання виникло дуже давно. Передавалося воно від однієї майстрині до іншої. Про існування вишивок на території сучасних украї­нських земель у давні часи свідчать стародавні істори­ки, зокрема Геродот, та різні матеріали археологічних розкопок. У могилах перших століть нашої ери були знайдені залишки бавовняного одягу, прикрашеного багатоколірними вишивками. Найстарша датована па­м'ятка української народної вишивки — це 1673 р. Це фрагмент рушника, що відзначається багатством візе­рунка та високою технікою виконання.

У період Київської Русі княгиня Анна Мономахівна запровадила навчання у монастирських шко­лах. У XV—XVI ст. в народній вишивці переважали геометричні малюнки, у XVII—XVIII ст. — розкішні рослинні орнаменти.

Рушник супроводжував людину з перших хвилин життя. На вишиті рушники приймала повитуха не­мовля. Для хлопчиків вишивали свої візерунки, для дівчаток — свої.

Перше дихання немовляти

На сніжно-білім полотні

Блакитним шовком вишивала мати,

Мов першу стежку у житті.

2-га учениця. Проводжає мати сина у солдати і у хви­лину прощання оповиває свою кровинку рушником. Вишивала мати рушники, Квіточку за квіткою стелила. Підростали діти, йшли роки, Непомітно мати постаріла. В кожній квітці — лагідне тепло, Материнських рук невтомна ласка, Нагадають дітям, що було в них Дитинство наче казка.

Рушник-оберіг мав стати на заваді всьому злому. На рушниках-оберегах вишивали квітку Берегиню. А що ж це за квітка така — Берегиня?

1-ша учениця. Берегине, хто ти?

2-га учениця. Тебе створив народ такою загадко­вою, багатоликою та могутньою квіткою, яка має в собі материнську силу жінки.

3-тя учениця. Ти — сама мати-природа, яка несе в світи і суть творення, і суть захисту, а через це вічну гармонію та оновлення життя.

4-та учениця. Ти — чарівна квітка — пані, що бе­реже біле, червоне та чорне зерно, зерно духу, крові та землі — плоті, готової в цю мить розлетітися в космосі для зародження нового життя.

1-та учениця. Твоє віття — руки, обтяжені зем­ним насінням розвитку, але тільки ти знаєш час того магічного помаху-засіву.

Берегиня. Я — символ, дорогий людям і пошире­ний по всій Україні. Я — і життєтворча мати-природа, і жінка-мати, яка дарує світові сина, і Дерево Життя, що сформувало із мороку космосу чітку сис­тему Всесвіту. І за всієї своєї величності та могут­ності скромно прикоренилася у земному горнятку, аби ще раз нагадати, що кожне живе створіння є неподільна і нерозривна часточка.

1-ша учениця.

Пломеніють диво-рушники — України нашої святиня. І дітей усіх своїх віки Зігріває мати-Берегиня.

2-га учениця. На заручинах, коли дівчина погод­жувалася вийти заміж, вона перев'язувала сватів руш­никами. І в день весілля ставали наречені на виши­тий рушник.

Учитель. То ж давайте завітаємо з вами на сва­тання.

Сцена сватання. Входять мати, батько, Галя.

Учитель. Після сватання справляли гучне весіл­ля. А в понеділок багато людей сходилося дивитись, як молода починала вбирати хату своїми рушника­ми. Розвішувала їх і на двері, і на образи, і на вікна, дзеркала. Хата виглядала, як писанка. «Нехай ваші, мамо, спочивають, а мої до роботи стають», — каза­ла при тім. Це означало що молоді руки дають ста­рим спочивати.

Стара господиня відповідала: «Нехай буде так, як Бог велів». Складала свої рушники в скриню і лежа­ли вони там до останньої днини.

Ось і наші дівчата вирішили також підготуватися до майбутнього весілля — вишити рушник, вкласти в ньо­го всі свої думки, надії, щоб, коли прийде час, стати зі своїм коханим на вишитий своїми руками рушник.

Кожна дівчина підбирала свій візерунок, адже він несе в собі свою символіку.

Тож нехай дівчата розкриють нам свої секрети.

Представлення узорів і прикріплення їх на дошку

1-ма учениця. Людське життя швидкоплинне. Немає нічого вічного в цьому світі. Бабусі готували собі рушники про смерть. Похоронні рушники були з чорною мережкою. Це і різнило їх від звичайних рушників.

Ой наткала рушників чорних по мережку, Хай мені тоді здадуться, як одружу внуків. А як прийде смерть за мною, їх не дам їй в руки.

А як прийде смерть за мною і розкриє двері,

Рушничок цей мої діти повісять на двері.

Ця стара українська пісня розкриває нам ще один звичай наших предків. На поминках помережаний чорним рушник клали на розчинені двері, а також ним застеляють домовину, кладуть зверху хліб і про­воджають в останню дорогу.

Учень. Ой, дівчата, як же багато ви нам розповіли сьогодні. Як цікаво вміти читати рушники. Повірте, я аж сам захотів вишивати таку красу. Навчите?

Учениця. Приходь, навчимо.

Учитель. Багато ми розповіли, але не все, тому що в рушникові, як і в пісні, закладена душа народу, яку неможливо збагнути до кінця.

Тож хай щастить вам, люди добрі,

Хай пісні летять за обрій,

Щира дружба стане на рушник.

Учениця. А на прощання хочеться сказати:

Шануйте, друзі, рушники,

Квітчайте ними свою хату

То обереги від біди.

Шануйте те, що дала мати.

Готуйте дітей — з чистої роси,

Щоб легше їм в житті здолати

Похмурі та скрутні часи.

Всі. Шануйте, друзі, рушники.