Каталог статей

Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!

ПІДГОТОВЧИЙ ЕТАП.

РОБОТА З ДІТЬМИ

Мета: формування мотивації учнів до розкриття своїх почуттів перед батьками і бажання дітей, щоб батьки прийшли на збори.

Устаткування: вирізані з кольорового картону яблучка або квіточки (за кількістю учнів); фломастери й кольорові олівці.

    Бесіда з дітьми

Розмова з дітьми про те, як їм живеться разом з батьками, що хвилює, про що вони думають. Найчастіше діти говорять, що батьки їх «не розуміють і не хочуть розумі­ти».

Ставлю запитання: «А чи хочете ви, щоб я поговорила з вашими батьками про те, що вас тривожить, а самі ви не знаєте, як їм про це сказати? Я можу підготуватися до такої розмови. Що ви хочете, щоб я їм ска­зала?» Говорю дітям, що після моїх зборів батьки завжди приходять у гарному на­строї.

Запитую в дітей: чи давно ви говорили своїм мамам і татам, що ви їх любите? А хотіли б сказати їм про свої почуття? Тоді я пропоную свою допомогу у «виявленні лю­бові» до своїх батьків. Роздаю дітям зазда­легідь вирізані з кольорового паперу яблуч­ка, метелики або квіточки, роздаю кожно­му. Говорю їм: ви можете всередині яблуч­ка, метелика або квіточки написати слова любові, побажання або прощення своїм до­рогим людям — батькам, бабусям. А зовні напишіть, від кого вона, щоб я не заплута­лася, коли буду роздавати їх вашим близь­ким.

І ще: кожний з вас може скласти вірш для своєї коханої людини, що я теж пере­дам.

До зборів проводжу з дітьми урок-робо-ту з образами. На великому плакаті малюю контур тварини (ягнички). Дітям пропо­ную усі свої образи перенести на ягничку. Біля дошки утворюється велика черга. Діти підходять і пишуть по кілька разів. Потім пояснюю, як ми будемо разом ряту­ватися від образ, тобто як можна позбути­ся їх.

Кожний підходить до дошці і заклеює свою образу ваткою та клеєм. Образа зни­кає. Баранчик стає білим і пухнастим. Від того, що він змінився, стає всім приємно.

БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ

Мета: формування мотивації на зміну взаємин між батьками і дитиною.

Устаткування: 6 пов'язок, підписані яблучка, метелики або квіточки; ромашка у вигляді сонечка з написами «я боюся, коли...» і «мені подобається, коли...»; пам'­ятні аркуші з віршами.

Час проведення: 1—2 години.

Що означає любити свою дитину?

Починаю з питання: «Скажіть, будь лас­ка, а що, по-вашому, означає любити свою дитину?»

Так. Саме слова «Я тебе люблю» дитина хоче чути з вуст найближчих людей.

Це дуже важливі слова, вони підживлю­ють існування маляти. Батьківську любов вони переносять згодом у свої родини. їх необхідно чути кожній людині у своєму житті.

Якось до мене на консультацію прийшов хлопчик, і я запитала його, коли останній раз батьки говорили, що люблять його. Він відповів, що вчора і мама, і тато. Був день народження в хлопчика. Побільше б таких днів!

І зовсім помилково думати, що говорити про любов часто — це шкідливо для дітей.

Чому деякі батьки не люблять своїх дітей?

Причин може бути кілька. Наприклад, дитина з'явилася на світ «незапланованою». Батьки її не чекали, хотіли у «своє задоволення» пожити. І ось тепер вона їм не потрібна. Або вони мріяли про хлопчи­ка, а народилася дівчинка.

Іноді трапляється так, що дитина схожа на батька, з яким мати розлучена, і вираз обличчя викликає  в неї ворожість.

Дитина-статуя

Дитину треба любити просто тому, що вона є, адже коли вона народилася, батьки нічого від неї не вимагали й не чекали. Вони просто хотіли, щоб вона була здоро­вою і щасливою, посміхалися їй, звертали увагу. А зараз вона підросла, і ставлення до неї міняється — це правильно. Але, бу­ває навпаки.

•   Я пропоную батькам розіграти сцен­ку «Дитина-статуя», для того, щоб переко­натися, наскільки і якою мірою змінюють­ся тон голосу і зміст слів, вимовлених бать­ками.

Для цього потрібен один бажаючий, кот­рий зіграє роль дитини. На роль дитини погодився тато одного з дітей. Він і буде за сценарієм дочкою.

Коли батьки виходять зіграти роль ди­тини, я їм пропоную вибрати собі серед при­сутніх людину, в якій вони побачать підтримку.

•      Потім я прошу когось стати за спиною «моєї дитини», прикласти руки до її спини і
ні в якому разі не відпускати їх під час усієї
Дії.

•      Потім я ділю присутніх приблизно на 6 груп і прошу кожну запам'ятати вислови,
що я вимовлятиму під час гри. Я говорити­му, які вислови, належать якій групі (виді­лені жирним шрифтом).

«Ти — моя маленька дочка, моя першо­класниця. Ми з тобою поспішаємо до шко­ли, нам треба встигнути на автобус. А ти дуже енергійна і допитлива дитина, що ста­вить купу запитань, навіть у той момент, коли ми біжимо до автобуса.

— Мамо, а що там таке, подивися!—го­вориш ти.

— Ніколи, дивися під ноги, вічно споти­каєшся! Що ти крутиш головою, дивися на
дорогу. Припини видивлятися! — як тільки я вимовляю це, дитина може сприй­няти це буквально — вона закриває очі, як наказала мама. (Я дістаю шарфик і зав'я­зую дочці очі.) Ми далі поспішаємо до шко­ли. Забігаємо в автобус і я зустрічаю там
свою подругу, починаю з нею обговорюва­ти день. Дочка уважно слухає, а потім гово­рить:

— Мамо, мамо, ти чула, як проспівала пташка? А хто такий дядько Юра?

— Ти що втручаєшся в дорослу розмову? І взагалі, ти чого вуха розвісила, як не со­ромно підслухувати! Закрий швидко свої вуха! (Після цього я зав'язую дівчинці вуха шарфиком.) Ми виходимо з автобуса, розпорощавшись з моєю подругою, і біжимо по дорозі. При цьому я постійно поглядаю на годинник, щоб не спізнитися.

— Ой, який сьогодні день, буде чудово!
— Мамо, мене Марія чекає, я їй пообіцяла принести ластик, той, що...

— Відчепися! Ти що розговорилася, ніко­ли зараз, ми спізнюємося. Так можеш ти, зрештою, помовчати! Швидко рота за­крий! (Я зав'язую рот ще одним шарфи­ком.) Хапаю дитину за руку, і ми рухаємося далі. Дівчинка вже мовчить, але починає піднімати на ходу якусь гілочку. Я б'ю її по руках і говорю, яка вона неслухняна:

—  Що в тебе за руки, що ти їх увесь час кудись сунеш, не можеш без цього! Викинь,
я тобі сказала! Забери руки! (Зав'язую руки шарфиком.) Але тут дочка починає скака­ти, задирати ноги. Я в жасі кричу на неї:

—Ти де цього навчилася? Це ще що таке? Припини дриґати ногами! Стій рівно!

(І цього разу я зав'язую ноги.) Я дивлюся на годинник, нервую, що ми не встигаємо, і починаю підганяти дитину:

—Що ти волочишся, роби крок ширше, ти що, ходити розучилася? Йди швидше! Дай руку! Це не руки, ні писати нормаль­но, ні тримати нічого не вміють! Дивися на дорогу, не спотикайся, що ти як сліпа йдеш! Та не мовчи ти, я з тобою розмовляю, глухо­мань!

(І в цей момент я прошу усіх в кабінеті вимовляти голосно ті вислови, що нале­жать їм.) Дитина починає хникати. Я вже майже кричу на неї:

— Чого ревеш?! Що ти плачеш, я тебе питаю. Чого ревеш! Тільки ганьбиш мене! Я кому сказала, — припини нюняти, ти чуєш мене!

(На цих словах я дуже сильно перев'язую живіт.) І продовжую пиляти свою дочку за те, що вона нічого не вміє.

Я незадоволена усім, що вона робить, забувши про те, що сама ж усе їй зав'язала, ще хочу, щоб у неї все виходило, і причому— обов'язково добре.

Потім я запитую в дочки, що їй хочеться розв'язати. Найчастіше—це живіт, тому що він туго перев'язаний, і це саме «слабке місце». їй усе заборонили, та ще і плакати не можна, тобто наклали заборону на по­чуття. Дитині це найважче перенести. Кожний має право відчувати те, що він відчуває. Але батьки часто здатні відібра­ти це право.

Потім я розв'язую по черзі те, про що про­сить дівчинка. І, коли усе вже розв'язано, я запитую в неї, що вона відчувала протягом усієї дії? Про що вона думала? Як їй було, коли всі навколо почали наказувати їй?

Звучать слова про душевний біль і дуже часто — про ненависть до матері й до залу, якого я просила вимовляти голосно певні вислови. Запитую, що було позитивним моментом у сценці, що допомагало винес­ти несправедливі слова матері? Виявляєть­ся, та людина, що стояла позаду й увесь час підтримувала.

Потім я запитую про думки й почуття цієї людини. Пропоную подякувати за надану допомогу. Адже дуже часто в житті це буває стороння людина. І добре, що вона опи­няється поруч у потрібний момент. А як тій дитині, у якої навіть такої підтримки немає?

Я дякую за підтримку і прошу зайняти місце в залі, а потім беру за руку того батька, що виконував роль дитини, і говорю: «Ось у такий стан ми вганяємо свого рідно­го хлопчика або дівчинку і при цьому пере­слідуємо шляхетну мету виховання. Дитині нестерпно чути такі слова від рідних, але буває і так, що такі слова вона чує, і не від рідних, а від чужих людей: від перехожих, друзів, учителів. Що тоді робити? Як пово­дитися?».

Обійми

Якщо ви бачите свою дитину в такому стані, перше, що ви можете і повинні зро­бити, — це обійняти її, пригорнути й три­мати біля себе стільки, скільки потрібно дитині. (Я обіймаю того батька, що вико­нував роль моєї дитини.) Коли йому буде достатньо, він сам відійде.

При цьому ви ні в якому разі не поплес­куєте його по спині й не погладжуєте, наче «усе це такі дрібниці, що до весілля зажи­ве». Ви просто його обіймайте. Якщо це підліток і він уже не дає себе обійняти, то можна посидіти поруч, потримавши його за РУКУ.

Відомий сімейний терапевт Вірджинія Сатир рекомендує обіймати дитину кілька разів на день. Вона вважає, що чотири обій­ми необхідні кожному просто для виживан­ня, а для гарного самопочуття потрібно не менш ніж 8 обійм на день! А для того, щоб дитина розвивалася інтелектуально, — 12 разів на день! І між іншим — не тільки дитині, а й дорослому.

Говорять, що руку дитини треба трима­ти доти, доки вона її сама не забере. Дити­на повинна знати, що батьки її завжди зро­зуміють і приймуть, що б з нею не трапило­ся.

Дитині такі знаки безумовного прийнят­тя особливо потрібні, як їжа організмові. Вони живлять її емоційно, допомагаючи психологічно розвиватися. Якщо ж вона не одержує таких знаків, то з'являються емоційні проблеми, відхилення в поведінці, а іноді й нервово-психічні захворювання.

«Мамо, а ще можна?»

Коли я проходила тренінг ефективної взаємодії в Ю.Тіппенрейтер, там було прий­нято наприкінці дня одержувати домашні завдання, а вранці розповідати, як його виконували.

У нашій групі була молода жінка, що роз­повіла свою історію: «Чоловік уже звик до моєї дивної професії, особливо його тішать на тренінгу мої домашні завдання. Він із простої родини, де дотики один до одного звичні. У нас це ніколи не було прийнято, тому мені це не подобається. А йому — не­обхідно. І я відчувала, що йому в цьому плані зі мною важко...

Ось учора приходжу я додому, а він за­питує: «Ну, що на сьогодні задали?» Я ска­зала, що треба усіх у сім'ї обійняти. Він лед­ве не підстрибнув від захоплення. У кори­дор вибігли сини-погодки (4—5 років) із питанням: «Що трапилося?» Тато радісно їм відповів, що мамі дали завдання всіх обіймати. «Ось зараз ми і почнемо»,—гово­рить він. Я усіх обійняла, навіть собаку, і з почуттям виконаного обов'язку пішла до кімнати переодягатися.

І раптом чую за спиною шерех. Оберта­юся, і що я бачу—у дверний проріз просу­нулася голова спочатку одного сина, потім іншого, потім чоловіка, а в самому низу — собачкина мордочка. І всі дивляться на мене з нетерпінням. Я в них запитую: «Чого вам?» А син з радістю запитує: «Мамо, а ще можна?»

Домашнє завдання

Виявляється, дітям, та й узагалі будь-якому дорослому, необхідні обійми для того, щоб відчути потребу в собі.

Психологами доведено, що потреба в лю­бові, необхідності іншому, — одна з фунда­ментальних людських потреб. її задоволен­ня —умова нормального розвитку дитини. Ця потреба задовольняється, коли ви повідомляєте дитині, що вона вам дорога, що вона хороша. Такі повідомлення полягають у привітних поглядах, ласкавих дотиках.

І тому я вам сьогодні даю домашнє зав­дання: обійняти всіх, хто живе з вами вдо­ма, і простежити за реакцією домашніх, а також за своїми почуттями. Можете щось сказати кожному, якщо захочеться.

Наприкінці зборів психолог за допомо­гою класного керівника роздала яблучка і квіточки батькам, при цьому проговорив­ши, що їм пропонується серйозно замисли­тися над написом дитини. Постаратися зрозуміти те, про що написала їхня дити­на і подякувати за те, що вона змогла відкрити часточку своєї душі для батьків.

Батьки залишили збори, замислив­шись, але з гарним настроєм. Я, гадаю, їм буде над чим працювати вдома.

Список літератури

1.   Баркан Алла. Практическая психология для родителей, или Как научиться понимать своего ребенка. — 2001.

2.   Валявский А.С. Как понять ребенка. — 2004.

3. Катрин Кволе. Как воспитывать детей без наказания.

4. Латохина Л., Андрус Т. Творим здоровье души и тела / Книга для родителей о здоровье детей. — 2000.