Щороку 23 вересня ми відзначаємо день визволення наших сіл Чаплинка і Ульянівка від фашистських загарбників.

         Вглиб історії відходять грізні роки Другої світової війни. Та час не владний стерти їх з пам’яті народної.

     Нетлінними сторінками вписані у звитяжний літопис подвиги вірних синів і дочок України в роки Другої світової  війни.

         Учні зачитали витяги із спогадів односельчан, родичів.

            Пилип Якович і Євдокія Йосипівна Дідовці пройшли фронтовими дорогами війн від першого і до останнього дня. Він – командир мінометної роти, вона – медична сестра прифронтвих госпіталів. Познайомились  до війни в Дніпропетровську, де Пилип Якович і Євдокія Йосипівна жили до навали ворога. Пилип Якович воював під Київом, в Білорусії, Східній Прусії, дійшов до Брандербурга, Берліна. Має чотири бойових ордена: Червоної зірки, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І і ІІ ступеня. Груди ветерана прикрашають пам′ятні медалі до річниць Перемоги. Євдокія Йосипівна до війни працювала медсестрою в 9 –ій лікарні міста Дніпропетровськ. Потім – мобілізація до армії, госпіталі у Дніпропетровську, місті Старобельську. А потім – служба в тиловому госпіталі Омська. Після війни працювала в селі Перевали Волинсьої області, де лікувала і місцевих жителів, і вояків УПА. Там же й одружилася з Пилипом Яковичем, якому командування дало десять діб для вирішення цього питання.

            Через буремні роки війни, крізь мирні роки пронесли Євдокія Йосипівна і Пилип Якович своє кохання. Крокували разом майже 60 років. Немає поруч з нами вже подружжя Дідовців.

                                                                                                          Волонтери, учні 11 класу

            Ми дуже раді, що Кібка Василь Омелянович  і сьогодні живе в нашій родині. Вдома розповів , що 11 липня1941 року був призваний в армію в 11 слов′янську льотну школу початкого навчання, яку закінчив на початку 1942 року, а потім  перейшов навчатися в Батайську авіаційну школу льотчиків-винищувачів. Після навчання був направлений до 13 повітряної армії льотчиком-винищувачем, яка дислокувалася в районі міста Ленінграда.  Звідти проводилися бойові вильоти, супроводжували бомбардувальників до ворожого тилу, брали участь у боях з ворожими літаками. Останнім часом літав на літаках-винищувачах МІГ – 15, МІГ – 17.

            Прадідусь пригадав, як одного січневого недільного дня в авіаполк повинна була приїхати бригада артистів з концертом для льотчиків. Льотний екіпаж Кібки Василя Омеляновича, Петра Гречанова і Григорія Чимшита був черговим на випадок бойової тривоги.

            Вранці оголосили бойову тривогу і їх екіпаж повинен був першим піднятися назустріч ворожим літакам, щоб перегородити шлях для бомбардування Ленінграда.

            Піднявшись у повітря,  наші льотчики вступили в бій з німецькими літаками. Два літаки було збито, а один підбито і його примусили сісти на наш аеродром. У німецького льотчика було знайдено карту, він дав цінні відомості про плани німецького командування на Північно-Західному фронті.

            Членам екіпажу вдалося ще побувати на концерті… Командування полку оголосило прадідусеві і його товаришам подяку і                                                     представило до нагороди медаллю «За бойові заслуги». Прадідусь розповів нам, що в їх сім′ю з війни не повернулися Іван, Григорій і Микола . Іван був  рядовим бійцем, загинув у  Ленінграді, Григорій, майор авіації, - під Сталінградом, Микола, лейтенант (літав на важкому бомбардувальнику), -  під Харковом.

            Василь Омелянович демобілізувався з армії у квітні 1946 року.  У даний час – на заслуженому відпочинку.  Підполковник запасу. 

            Кирило Дергачов, 6  клас

Лідія Дергачова, 4 клас

Одного разу, коли я прийшла до бабусі Галі вона гортала сімейний фотоальбом. На одній із сторінок було фото чоловіка в літах. На його грудях висіли медалі й ордена. Я помітив сльози на очах у бабусі. “Чому ти плачеш? Хто це на фото?” – запитала  я у неї. “Це твій прадідусь Іван, а мій тато” – відповіла бабуся.

Послухай про його воєнні роки, запам'ятай, адже це наш рід.

Йшов 1941 рік, Івану було 15 років. Його старшого брата Василя забрали на фронт. Іванко теж рвався воювати з окупантами. Та юний вік не дозволяв зробити цього. Але 1944 році,як тільки-но виповнилося 18 років, хлопець пішов на фронт. Він потрапляє в кавалерійський полк, де нещадно бореться з фашистами. Під час бою його поранили. Тому довго довелося лікуватися в лазареті. Іван Петрович зустрічає перемогу на передовій. Щасливий день на війні – це зустріч на фронті з рідним братом Василем, який був танкістом.

Після війни працював у колгоспі, де отримував подяки і нагороди за працю і участь у Другій світовій війні.

Записала Кіріненко Каріна зі слів своєї бабусі Власенко Галини Іванівни, 1947 р.н.

Коли німці прийшли в село прабабусі було 11 років. Крім боїв, люди бачили як німці грабували село, палили хати, знищували колодязі, щоб людям не було як  напитися чистої води. Деякі люди тікали з своїх домівок. Маму Галі з іншими жінками німці відправляли рити окопи під Полтавою, а діти залишались без нагляду. Під час бомбардувань ховалися в окопах, бувало сиділи голодні цілу добу. Бабуся згадує, що німці забирали худобу і відвозили окупантам. Деякі люди відпускали корів у степ потім ховаючись ходили доїти їх. Так вони годували своїх дітей. Часто над селом пролітали літаки зі снарядами.

Одного разу мама Галі ледве не загинула. Вона полізла на горище лагодити дах і майже біля неї прогримів вибух. Перелякалися всі діти, адже мама була їх опора і захист. На території школи тримали полонених солдат.

Ловиненко Вікторія записала  від прабабусі  Лущенко Галини Григорівни

 Я проживаю в с. Ульянівка по вулиці Плахоті Савелія Миколайовича і хочу розповісти про її назву. Коли почала ходити до школи. Поцікавилася,чому вулиця носить ім'я цієї людини. Моя прабабуся добре знала цю сім’ю  і розповіла про Савелія .

Народився С.М. Плахотя 21 грудня 1918 року в с. Хутірське Петриківського району. Пізніше батьки переїхали до Ульянівки. Навчався там у семирічці.

Крім нього в родині ще було двоє дітей:  брат Павло і сестра Ганна. Діти були слухняними, допомагали батькам,  відвідували школу, добре навчалися.

Після школи Савелій закінчив курси трактористів і працював у рідному колгоспі. Хлопець мріяв стати танкістом. Прабабуся розповіла,що вона відвідувала лікнеп і Савелій навчав їх читати і писати. Хлопець був розумним, ввічливим і гарним. Любив співати і танцювати. Найулюбленіша пісня «Соловки».

Одного разу трапилась із хлопцем така пригода,яку тепер переказують як притчу. Батько дав йому ножа, щоб погострив. Хлопець зробив це, ніж поклав у чобіт і пішов погуляти, нахилився і гострим ножем порізав ногу, дуже зійшов кров’ю. Хлопці привезли його додому  з повним чоботом крові. Сусідка зупинила молитвами кров.

У 1939 році  Савелія забрали до армії. Майже всі жителі села проводили хлопця.

Провели вулицею за село, Савелій сів на бричку, довго махав рукою односельцям і рідним. Ніби передчував, що більше не повернеться в рідне село. А воно так і трапилося.

У 1940 році юнак навчався у танковому училищі в м. Сизрань. Коли почалась війна Савелій воював на Брянському і другому українському фронтах. Всюди він був мужнім воїном.

13 жовтня 1944 року в Угорщині в районі Надбайом   наступальні дії наших частин натрапили на ворожу силу противника. Самохідна артилерійська установка, якою командував лейтенант Плахотя, одержала наказ нанести удар по них. Бій був жорстокий, противник схаменувся коли запалали  три ворожі танки. Німецький екіпаж вистрілив у самохідну установку. Всі крім Савелія, загинули. Тяжко поранений лейтенант Плахотя, зібравши всі сили зроби останній постріл.

Після чого відважний боєць загинув.

За цей подвиг було присвоєно С.М.Плахоті звання Героя Радянського Союзу

Записала Дудар Альона, 8 клас

Мій односелець, Лоба Дмитро Гаврилович переїхав в наше  село Ульянівка до війни. Тут він працював у колгоспі. Потім його забрали в армію. Коли розпочалася війна, він став командиром бойової машини - Т-34. Він брав участь в одній з найбільших битв другої світової війни - битві під Прохоровою Курської області. Тут зустрілись разом 1200 танків і самохідних артилерійських споряджень. За один день бою фашисти втрати­ли до 400 танків. Радянські війська перейшли від оборони до наступу. Були проведені Ор­ловська та Бєлгородсько-Хар­ківська операції 1943 р., в результаті яких завершили розгром наступаючих груп фашистів. Так у Курській битві було розгромлено ЗО дивізій  ворога, близько 500 тис. фа­шистів, 1500 танків, 3,7 тис. літаків, 3 тис. гармат.

У 1977 році в селі В’язівка Болхівського району, Орловсь­кої області на братській могилі були встановлені мармурові пли­ти з іменами воїнів, що загинули під час визволення села. Серед них третім у списку значився і Дмитро Гаврилович. Члени по­шукового загону В’язівської се­редньої школи написали листа його дружині. А вона в свою чергу повідомила, що її чоловік живий і проживає за цією адре­сою. Потім було листування. До ветерана писали родичі воїнів, загиблих у тім запеклім бою.

Дмитрові Гавриловичу вдалося чудом ви­жити. 4 дні точився бій. Безпе­рервно кидали снаряди на кож­ний квадратний метр. Стояла темрява. Не можна було розіб­рати - чи то день був, чи ніч. Коли бій почав вщухати, наші стали вилазити з танків і тут розірвався снаряд. Дмитра відкинуло до залізничного наси­пу і прикидало землею. Вигля­дала тільки рука, на якій був годинник. Німці прочісували територію після бою і побачили годинник. Знімаючи його, нащупали пульс.

Боєць був поранений і контужений. Німці надали йому першу допомогу, бо він потрібен їм був як «язик» для інформації. Та на допитах він весь час говорив: «Я був у розвідці, я нічого не знаю». Потім йому вдалося втекти.

Після війни Дмитро Гаврилович працював у радгоспі.

Записала Сюрман Аліна зі слів Туренко Вікторії Дмитрівни

Сивочолі ветерани... Кожного року їх стає все менше, їхня доля заслуговує на повагу, їхні спогади потрібні нам живим.

Кожен дім в Україні у грізні роки Другої світової  війни дав країні справжнього воїна. Одним з таких воїнів був житель села Ульянівки - Сосна Семен Павлович. .

Народився Семен Сосна 10 жовтня 1922 року в селі Хутірське. У 1928 році сім’я переїхала в село Тарасівка (нині Ульянівка). Навчався у школі, після 6-ти класів поступив на курси трак­тористів в Петриківську МТС. У 1941 році разом з колгоспниками евакуювали техніку на Донбас, щоб не дісталася ворогові. Назад поверталися пішки: йшли вдень і вночі більше місяця. А вдо­ма, в селі вже були німці. У 1942 році Семена Павловича з молоддю відправили до Німеччини. Але працювати довелося в Польщі на воєнному заводі. Умови життя були дуже тяжкими. Жили у брудних бараках, спали на дощатих нарах, їли брукву, хліб із тирси. Багато людей помирало від хвороб і голоду. Коли визволили від раб­ської неволі, то Семена Павловича забрали на фронт. Воював в піхотній артилерії, форсував Одер. Демобілізувався в 1947 році.

Записав Кравець Дмитро зі слів своєї бабусі Кравець Варвари

Схилімось в пошані !

Свічу запалімо скорботну !

Закапає слізно…

А нам залишається пам'ять…

Хвилина мовчання…

Хвилина прощання…

Хвилина пошани

Звитязі і шані…

 Всі присутні вшанували пам’ять загиблих воїнів хвилиною мовчання.

         В урочистій лінійці взяли участь всі учні та вчителі школи, матеріал презентували Сухомлин Вєра (8 клас), Кіріненко Каріна (8 клас), Гаркуша Альона (8 клас), Лєпіхіна Жанна (8 клас), Сюрман Аліна (11 клас), Хомутіннікова Анастасія (11 клас), Запара Святослав (11 клас), Розумна Ганна (11 клас), Мачоган Марта (9 клас), Бербенчук Анастасія (9 клас).  Дев’ятикласниці заспівали пісню  «Степом, степом…»

         Пройдуть роки.  Але хтось із вдячності йтиме до солдатської могили. Пройдуть століття, але воєнний вогонь пам’яті  не задмуть вітри перемін.

         Хай звершене дідами наснажує нас на добрі справи в ім’я зміцнення українського народу, нашої держави.

Матеріал підготували заступник директора з виховної роботи

Сюрман Людмила Миколаївна

педагог-організатор Москаленко Наталія Вікторівна